Т.Д. Залєвська Плейотропні ефекти препаратів, що пригнічують активність ренін-ангіотензинової системи, їх значення для клінічної практики

Останніми роками в клінічній практиці широко застосовують препарати, що є антагоністами ренін-ангіотензинової системи, – інгібітори ангіотензинперетворювального ферменту та блокатори рецепторів ангіотензину II 1-го типу. Основним показанням для їх застосування залишається артеріальна гіпертензія, хоча в багатьох великих клінічних дослідженнях доведено також органозбережну дію цих препаратів. Вона виявляється ефективним запобіганням прогресуванню та навіть частковим регресом уражень органів-мішеней з вираженою кардіо-, ангіо- та ренопротекторною дією, яка не пов’язана повністю з їх антигіпертензивним ефектом. Це стало підставою для застосування препаратів зазначеної групи у хворих з перенесеним інфарктом міокарда за наявності кардіосклерозу та серцевої недостатності. Багатогранність дії цих препаратів виявляється також їх здатністю нормалізувати метаболічні порушення, особливо порушення обміну ліпідів та глюкози, запобігати розвитку та прогресуванню цукрового діабету 2-го типу й атеросклерозу. Проведений у роботі аналіз даних сучасної літератури був присвячений не тільки викладенню ефектів антагоністів ренін-ангіотензинової системи, а й наведенню уявлень про механізми плейотропної дії, що лежать в основі терапевтичного ефекту цих препаратів.

Повний текст статті